Ілюзія життя

Початок після кінця

Біля краю каньйону в долині річки Алзу знаходиться невелике мальовниче містечко Рокамадур. Він був побудований на скельних уступах дев’ять століть тому. Створювалося відчуття вертикального розташування міста, що спрямувалося вгору. Дві вулиці ділили місто на кілька частин. Від кінця однієї до вершини гори йшли круті сходи з чотирнадцятьма проміжними майданчиками. Вони символізували зупинки Ісуса Христа на Голгофу. З кожною з них відкривався чудовий краєвид на визначні пам’ятки стародавнього міста. У центрі, ще за старих часів, були зведені капели і церковки. Вони зберігаються духовні святині. У каплиці Нотр-Дам-де-Пюї лежить Чорна Мадонна, поряд з нею лежать мощі святого Амадура. Сходи вели до вершини гори, яку вінчав «Голгофський хрест».

Біля нього, в цей вечірній час, стояла, розкинувши руки, молода дівчина. Її силует на тлі неба, пофарбованого променями заходу сонця, нагадував величезного птаха, що розкинув крила і готовий летіти за зникаючим заходом сонця. Але Марі не для того стояла на уступі гори, щоб слідувати за загравою, що розчинялася в сутінковому небі. Вона хотіла здійснити політ униз – у бездонну темряву ущелини, яка манила її своєю загадковістю та примарною надією на новий початок. А тиха музика, що долинала знизу, ще більше посилювала переконаність Марі в правильному виборі подальшої долі. Вона була дочкою власника невеликої овочевої крамниці – Шарля Азулє. Дівчина жила з батьками все своє коротке життя, яке наче петлею душило її спогадами про минулі життя. Марі була впевнена, що це справді було з нею в різні часи далекого минулого. Ще в школі вона вперше поділилася цією таємницею зі своєю найкращою подружкою. Посварившись із Марі, та розкрила її секрет усьому класу. Згодом про це вже говорила вся школа. Діти сміялися з Марі, показували на неї пальцями і шепотілися, коли вона проходила повз них. Учні в школі вважали Марі дивною і цуралися її. Після цього випадку вона перестала спілкуватися з ними, а згодом взагалі відмовилася відвідувати школу. Коли Марі підросла, почала допомагати батькові в лавці. Вона нікуди не ходила і не зустрічалася зі своїми однолітками, через що стала мовчазною та замкненою. Дивлячись на дочку, мати охала і часто нарікала, що їхня донька залишиться старою дівою, якщо не змінить своє життя.

Зараз Марі стояла біля великого символічного хреста і всім своїм нутром відчувала нестерпний біль від мук, перенесених Ісусом. Він змушений був пройти таке випробування долею, щоби піднестися на небо. Для Марі, муками Христа, було все її життя. У ній вона не відчула жодної хвилини радості і не мала жодної надії на її поліпшення. Дівчина хотіла обірвати своє жалюгідне існування і піти з цього життя з вірою, що незабаром вона відкриє нову сторінку в іншій книзі. Їй було все одно, як вона називатиметься, адже серед її шести життів це було найсумніше і нецікаве. Марі відчувала, вона нікому не потрібна в цьому чужому світі. Дівчина збиралася піти з нього без жодного жалю. Єдиними її світлими хвилинами були спогади про минулі життя. Вони були сповнені сенсу і загадкових пригод. У них Марі була головною дійовою особою. Мати журилася і хитала головою, щоразу повторюючи одне й те саме: «Доню, це тобі все наснилося, а ти повірила своїм снам». Марі знала, що це не так. Вона пам’ятала кожну мить і розуміла, у снах не могло статися стільки подій, не вистачило б цілого життя.

Небезпека ближча, ніж ми думаємо

У перерві між зйомкою останніх сцен фільму режисер Ален Гордон сів у крісло, заплющивши очі, він намагався уявити сцену, яку зніматиме після перерви. У цей важливий момент він почув голос охоронця.

– Містере Гордон, до вас поштовий кур’єр. Просить прийняти його.

Гордон роздратовано скривився і незадоволеним голосом запитав:

– Що він хоче?

– Він приніс бандероль, яка адресована вам особисто.

– Проведи його, дочекайся поки я її отримаю і відразу виведи його з майданчика назад.

– Зрозумів, сер, як же інакше.

За п’ять хвилин кур’єр стояв біля режисера і простягав йому невеликий пакет. Гордон, розписавшись в отриманні бандеролі, покрутив її в руках, і, не відкриваючи, кинув на невеликий столик. Після чого підвівся з крісла та покликав свого помічника Губермана.

– Майкле, подавай команду на початок зйомки.

– Сер, ще п’ятнадцять хвилин до кінця перерви.

– Давай команду. Раніше почнемо раніше закінчимо.

– Сер, щось трапилося?

– Фільм треба закінчувати. З графіка вибиваємось. Залишилося кілька знімальних днів і монтуватимемо.

Тут же пролунала в мегафон команда:

– Закінчити перерву. Приступаємо до зйомки. Усі на майданчик.

— Майкле, коли всі зберуться, скажеш мені, — Гордон сів у крісло і хотів приступити до роботи, але йому на очі попалася бандероль. Він узяв її, відірвавши бічну частину пакета, витяг з нього досить товсту пачку аркушів з надрукованим на друкарській тексті. Хмикнувши, він хотів кинути вміст пакета на стіл. Напис на першій сторінці великими літерами від руки змусив його змінити рішення. На титульному аркуші було написано: сценарій для фільму «На її смерть подарунок – браслет». Така оригінальна назва заінтригувала режисера і спонукала почати переглядати початок сценарію.

Губерман, переконавшись, що всі зібралися, підійшов доповісти про це Гордону, але побачивши його напружене обличчя і очі, що бігали по тексту, не наважувався перервати читання шефа. Декілька хвилин постоявши перед режисером, він кілька разів кашлянув, намагаючись привернути до себе увагу.

– Чого кашляєш, чи застудився? – відірвавшись від тексту, спитав Гордон.

– Сер, всі зібралися. Можна розпочинати зйомку.

– Майкле, цікавий початок цього сценарію. Нагадай мені, щоб я взяв його додому після зйомки. Увечері почитаю. Оператор, чого стоїмо чекаємо? Чи готова камера?

– Сер, я не ходив на перерву і камеру підготував заздалегідь.

– Чудово, Стіве. Все на місцях. Майкл оголошуй початок.

Губерман вийшов перед камерою і промовив:

– Сцена у барі. Дубль перший. Двигун!

Зйомка фільму сьогодні йшла напрочуд гладко і Гордон до кінця зйомки не був стомлений. Він одним із перших зібрався йти зі знімального майданчика, але звернення до нього помічника режисера Губермана зупинило його.

– Сер, ви не забули взяти із собою сценарій, який переглядали під час перерви.

– Дякую, Майкле, я пам’ятаю, – режисер повернувся і взяв до рук сценарій.

Після вечері Ален приляг на диван відпочити після напруженого робочого дня і заразом продовжити далі читання сценарію. На знімальному майданчику йому сподобався вступ, і його поглинуло настільки, що помічнику довелося нагадати про початок зйомки. Гордон завжди під час читання сценарію представляв текст у вигляді фільму, іноді зупиняючись, він змінював окремі моменти сцен. На цей раз не був винятком. Головний герой фільму психолог Джекоб Вайзель до дня народження дружини Алісії купив у подарунок золотий браслет. «Краще буде на річницю весілля», – подумав режисер і продовжив читання далі. Гордон візуально представив перебіг подій у сценарії, як Джекоб вирішив зробити дружині сюрприз. Він замовив столик на двох у ресторані Morton’s. Закінчивши раніше робочий день, Вайзель їде додому та повідомляє дружині, що вони йдуть до ресторану відзначити ювілей – п’ятиріччя від дня їхнього весілля.

У призначену годину таксі підвезло подружжя до входу до ресторану. Адміністратор зустрів гостей та провів їх до столика. По дорозі до столика Алісія дивилася закоханими очима на чоловіка. Вона зворушена його турботою та уважністю. «Джекоб не забув, що у нас сьогодні річниця спільного життя. Вранці привітав мене та подарував величезний букет білих троянд. Подруга Алісії – Мегі, якось скаржилася, що її колишній чоловік ніколи не пам’ятав дати початку їхнього спільного життя. Це спочатку дало тріщину, а пізніше зруйнувало їхній шлюб. Але у нас із Джекобом все інакше. Ми чудово живемо та любимо один одного. Такого чоловіка, як Джекоб, треба пошукати», – промайнуло в голові у Алісії. Вона присіла в крісло, підставлене дбайливим чоловіком, і відчула хвилю щастя, що накотила на неї. Їй хотілося, щоб любов і турбота чоловіка ніколи не залишали їхнього союзу. Для неї це було основним. Фінансові питання не цікавили Алісію. Вона успадкувала великий стан від загиблих батьків, але ніяке багатство не могло дати того, що вона відчула в ці хвилини поряд із коханою людиною. Стіл був заздалегідь накритий, офіціант налив у келихи вино і відійшов убік. Джекоб витяг з бокової кишені невелику коробочку і простяг її Алісії.

– Люба, це тобі на згадку про щасливі дні нашого спільного життя. Коли ти дивитимешся на цей подарунок, згадуватимеш мене.

Алісія відкрила коробочку і побачила в ній ажурний золотий браслет, на якому в центрі був гарний напис “5 років разом”. Вона відчула, в її очах заблищали сльози. Поглянувши на чоловіка, тихо промовила:

– Я люблю тебе, мій єдиний. Дякую за все.

– Давай вип’ємо за нас, за ті п’ять років прожитих разом у коханні та щастя.

Вечір проходив для Алісії наче казка. Джекоб передбачав усі її бажання і одразу їх виконував. Вони нікого не помічали навколо, світ замкнувся, залишивши на якийсь час їх наодинці. Здавалося, ця ідилія буде вічною, але всьому настає кінець. Час на годиннику наближався до півночі, відвідувачів у ресторані майже не залишилося.

– Дорога, настав час їхати додому, ресторан уже закривається. Я викличу таксі.

– Як шкода, мені здавалося, що наше щастя розтягнеться на вічність, але на жаль… як шкода. Викликай таксі, – з сумом у голосі промовила Алісія. Вона зрозуміла, що їхнє сімейне свято добігло кінця. За десять хвилин настане завтра і все потече – повсякденним життям.

Розплатившись за таксі, Джекоб пішов наздоганяти дружину, яка підходила до дверей будинку, збудованого її батьками. То був просторий двоповерховий особняк. Алісія любила свій будинок, вона народилася і виросла в ньому. Він іноді наганяв на неї сумні спогади про загиблих батьків у автомобільній катастрофі. Алісія не уявляла, як би пережила цю трагедію без Джекоба. Він виявився опорою їй у скрутну хвилину життя, і Алісія за це була йому вдячна. Джекоб дістав ключ і відчинив двері, пропустивши дружину вперед увійти до будинку. Тільки зараз Алісія відчула втому, але їй не хотілося йти спати. Вона збиралася продовжити насолоду цим щасливим днем ​​у її житті. Переодягнувшись, Алісія сіла в крісло навпроти чоловіка, бажаючи продовжити прекрасний вечір, розпочатий у ресторані. У цей момент задзвонив телефон.

– Це хто тебе так пізно турбує? – здивувалася Алісія, чекаючи на відповідь Джекоба. Але він пішов розмовляти до свого кабінету. Розмова йшла на підвищених тонах. Джекоб відчайдушно сперечався, але, мабуть, стомився заперечувати і Алісія почула його останні слова – «добре, добре, я все зроблю, як домовлялися». Після розмови він увійшов до вітальні і мовчки сів у крісло. На його обличчі застигло роздратування з відтінком злості.

– Хто це був у такий пізній час?

– Клієнт, він вимагав його негайно прийняти. Завтра вранці домовилися зустрітися. Прийму його без запису першим.

– Мені не хочеться спати, я піду приготую каву.

– Чудово, люба. Зроби міцнішим.

Алісія пішла на кухню, незабаром звідти почулося шипіння кавника і брязкіт чашками. Джекоб підвівся, зняв із себе краватку і подався на допомогу дружині. Там він побачив, як дружина наливає у чашки кави. Він тихо підійшов до неї і обвив краваткою її шию. Петля почала затягуватись і сильно стиснула горло Алісії. Пролунав хрип із прориваються через нього словами:

– Дж… що діла… їж. Пре…хра…ти.

Вона повернула голову назад і побачила шалені очі чоловіка, який все сильніше і сильніше стискав її горло краваткою. Ще мить і вона знепритомніє. Алісія почала правою рукою нишпорити за своєю спиною. Намацавши ніж, вона з усією силою встромила його в праве плече чоловіка. Петля на її шиї ослабла і скориставшись хвилинним шоком Джекоба, Алісія завдала йому ще трьох ударів у праву руку. Відскочивши від чоловіка на два кроки, Алісія висунула вперед руку з ножем для самозахисту. Вона важко дихала, не розуміючи, що сталося з її чоловіком.

Він був її вбивцею, а отже ворогом. Алісія стежила за кожним рухом свого супротивника, готова будь-якої хвилини відбити атаку. Не чекаючи такої відсічі, Джекоб відійшов назад, кинув на підлогу краватку і гарячково шукав вихід у ситуації. Треба було терміново щось зробити, поки Алісія не прийшла до тями і не дісталася до телефону. Просунувшись до дверей, Джекоб стрімко вискочив із кухні і замкнув двері на замок. Тут же набрав по телефону номер свого друга, головного лікаря психіатричної клініки.

– Шон, це Джекоб Вайзель. Рятуй, у моєї дружини обсесивно-компульсивний розлад. Алісія напала на мене і завдала чотирьох ножових поранень. Моє життя у небезпеці. Допоможи! Прийшли людей забрати її до тебе до клініки, а завтра ми всі з тобою втрясемо. Тільки швидше, я її замкнув у кухні.

– Добре, Джекоб. Чекай вони скоро приїдуть, а ти зранку до мене. Ти поліцію викликатимеш?

– Навіщо, я не хочу бігати судами і проводити її обстеження. Обмежимося медичною допомогою.

– Добре, тоді до завтра. Чекай, швидка допомога приїде та забере її до нас.

– Дякую, Шон, я твій боржник. До завтра.

Поговоривши зі своїм колегою, колишнім однокурсником університету доктором Адамсом, Джекоб підійшов до дверей і прислухався. На кухні було тихо. Почекавши кілька хвилин, він тихо запитав:

– Алісія, ти ще там? Чого ти мовчиш?

– Джекоб, що сталося? Ти за що хотів мене вбити?

– Ліс, – так він раніше часто звертався до дружини, – я пожартувати хотів, а ти мене почала бити ножем. Дорога, це у тебе психічний розлад. Нічого страшного, приймаєш препарати і все минеться. Ми тебе вилікуємо.

– Я здорова, ти себе спочатку вилікувати. Як тільки вийду з кухні, відразу викликаю поліцію. Нехай вони розуміються, пожартував ти чи ні.

– Люба, навіщо викликати поліцію? Вони ж тебе у в’язницю посадять за замах на моє життя.

– Нічого, вони розберуться, де був самозахист, а де спроба вбивства.

Після почутого Джекоб зрозумів – назад дороги немає. Її треба назавжди сховати в психіатричну клініку до Адамса і відразу вступити над нею до опікунства з недієздатності. Якщо цього він не зробить, то всі її гроші від нього спливуть.

Пролунав дзвінок у двері. Джекоб скочив зі стільця і ​​бігцем кинувся її відчиняти. «Швидко зреагували. Молодець Шон», – майнуло на ходу в голові. Відчинивши двері, Вайзель побачив на порозі двох міцних санітарів та лікаря.

– Де пацієнтка? – спитав лікар.

– Я її на кухні замкнув.

– Кларк, працюйте. Три кубики їй для заспокоєння.

– А чи не мало? Чи може додати? Нам сказали вона буйна.

– Ні, достатньо цього.

Джекоб відчинив двері до кухні. Санітари швидко зламали опір Алісії, завершивши процедуру уколом заспокійливого. Не чекаючи на початок дії препарату, пацієнтку вивели на вулицю і посадили в медичний мікроавтобус.

У цей час лікар заповнював документи на госпіталізацію Алісії Вайзель. Все було заповнено за словами її чоловіка. Цим документом вони винесли їй вирок на довічне перебування у психіатричній лікарні.

О восьмій ранку чорний «Порше» під’їхав до медичного центру на Ле-Конт авеню. З нього вийшов Джекоб Вайзель і швидким кроком попрямував до головної будівлі центру. Він неодноразово бував у гостях у свого колеги доктора Адамса. Зупинившись біля його кабінету, Джекоб постукав кілька разів, не чекаючи відповіді штовхнув двері. Шон сидів за письмовим столом і щось писав.

– А, Джекоб, заходь. Радий тебе бачити. Сідай і розповідай, що трапилося в тебе із дружиною. Вчора ти був сильно наляканий її станом, і я до ладу не зрозумів, що у вас сталося.

– Шон, я сам в шоці і все ще не можу прийти до тями від того, що сталося. Я давно помічав симптоми хвороби у моєї дружини, але не хотілося вірити, що таке лихо може торкнутися мене. А вчора мені довелося випробувати на собі дію нападу у дружини із яскраво вираженою агресією. Почну спочатку, щоб тобі було зрозуміло. Вчора у нас із Лісом була річниця з дня весілля. Ми її відсвяткували у ресторані. Я подарував їй букет білих троянд та золотий браслет ручної роботи. Вона була щаслива і навіть заплакала, коли я подарував їй подарунок. Нічого не віщувало трагічних подій. Ми повернулися додому, сильно втомившись за вечір, хотіли йти спати. Я роздягнувся, зняв костюм, сорочку та краватку. Ліс все взяла щоб покласти у шафу. У цей момент пролунав дзвінок телефону. Вона зняла слухавку і одразу пішла розмовляти до спальні. Закінчивши розмову попрямувала до кухні і почала заварювати каву. Я сидів у кріслі в напівдрімоті. Не знаю скільки хвилин пройшло з того часу, як Ліс пішла на кухню. Несподівано там пролунав гуркіт. Я вирішив дізнатися, що там сталося. Відчинивши двері, я остовпів. Моя Ліс лежала поруч із табуретом на підлозі. На шиї у неї петлею була зав’язана моя краватка. Я підійшов і підняв її з підлоги. Коли почав знімати з шиї петлю, вона закричала і звинуватила мене, що хочу її задушити. Із нею почалася істерика. Під рукою у неї виявився кухонний ніж, вона схопила його і завдала мені удару в плече. Я спробував у неї забрати ножа, але отримав ще три удари в руку. Зрозумівши, що мені з нею не впорається, я вискочив із кухні. Зачинив кухню на замок і одразу подзвонив тобі. Шоне, я не знаю, що мені робити. Я люблю свою дружину, але спати в одному ліжку з психічно не нормальною людиною боюся. Та й яка різниця хто буде поруч із нею. Вона небезпечна. Достатньо будь-якого найменшого поштовху, щоб вивести її з рівноваги. Я не знаю з ким вона розмовляла по телефону і що їй сказали, але такий спалах агресії…

– Джекоб, ми поспостерігаємо за нею проведемо курс лікування і тоді ухвалимо рішення, як нам бути далі. Але обнадіяти тебе не буду, ти це знаєш не гірше за мене, треба готуватися до гіршого. Чи ти готовий оплачувати її зміст? Сума буде невелика.

– Звісно, ​​ти ж знаєш ми заможні люди. Платитимемо, навіть до кінця життя Алісії. Коли я можу її побачити?

– Тільки не зараз. Вона перебуває у тяжкому стані. Їй треба заспокоїтись і змиритися з тим, що знаходиться у клініці. Я подзвоню тобі, коли побачу, що до неї можна приїхати.

Джекоб зрозумів, він досяг чого хотів. Алісія перебуватиме на примусовому лікуванні, скільки йому потрібно. Вайзель подякував колегу і попрямував до виходу з лікарні. Через те, що сталося, він скасував ранковий прийом пацієнтів.

Джекоб поспішав до Мегі Блюм, подруги Алісії. Перед поїздкою до лікарні він попередив, що заїде до неї обговорити ситуацію, що склалася. На дзвінок Вайзеля, двері відразу відчинила Мегі. Вона хотіла обійняти його та поцілувати, але Джекоб роздратовано ухилився від обіймів.

– Мегі, почекай, не час. Я весь на нервах, – пробурчав гість і одразу попрямував до вітальні.

– Чого ти нервуєш, адже все йде за планом.

– За яким планом! – Скипів Вайзель, – вчора не вдалося інсценувати її самогубство. Ліс зараз перебуває в психіатричній лікарні, а у мене ножові поранення в плече і три в праву руку. Все пішло не так. Я ж тобі казав, що не час. Треба було кілька днів почекати, а тобі хотілося вбити її саме в річницю нашого весілля. Тепер усі плани впали. Я не спадкоємець, що наклав на себе руки дружини, а в кращому випадку опікун. І то якщо її оголосять не дієздатною. Все тепер термінами розтягується і стає не визначеним. Треба ж було в неї під рукою ножа опинитися.

– То вона жива? – Здивувалася Мегі, – я тобі казала мене запросити на ваш ювілей. Я б не допустила такого промаху.

– Що казати, вже нічого не зміниш. Може це навіть на краще побути їй у психіатричній лікарні. Ми цим уникнемо підозри у вбивстві. Якщо це потрапить на це розслідування досвідчений детектив, не відомо, чим би все закінчилося. А зараз нам нема в чому дорікнути. У лікарні у мене друзі, з ними я зумію без поліції вирішити питання зі спадщиною. Нехай це буде довше, але надійніше. Ми залишаємось осторонь, а я постраждав від дружини психопатки.

– Ти маєш рацію, все складається навіть краще, ніж було задумано. Нарешті, все здійснилося. Я цього чекала п’ять років. Джекоб, тепер ми будемо разом весь час і не доведеться крадькома зустрічатися в мотелях.

– Нам рано розкриватись. Все продовжуватиметься як раніше. Нам зараз небезпечно світитись разом. Можуть одразу запідозрити сусіди чи знайомі. Чого дивись у поліцію повідомлять.

– І як довго це триватиме?

– Поки що всі її гроші не стануть нашими. Нам доведеться виїхати з Лос-Анжелеса.

– Ти це серйозно? Мені не хотілося б їхати в якусь дірку.

– У дірку нам теж не можна, там всі на увазі і всі знають про кожного приїжджого. Нам краще перебратися до Нью-Йорку. Там ми загубимося у величезній масі багатих людей, і ніхто не копатиме звідки я розбагатів.

– Скоріше б нам виїхати та жити разом. Я так утомилася за цей час. Щоразу, засинаючи ночами, представляти тебе в ліжку з іншого. Ти не уявляєш, як я тебе ревнувала до неї. Тільки завдяки нашій меті розбагатіти витримала ці довгі п’ять років. Ти сьогодні залишишся у мене?

– Ні, я ж тобі казав, все має виглядати природно і нікого не наводити на думку, що це ми їй влаштували. Сусіди спостерігають і бачать. Від них нічого не приховаєш. Я для них люблячий чоловік, дружина якого потрапила до лікарні. Доведеться зображати вірного вбитого горем чоловіка.

– Джекоб, у тебе хтось є? Не здумай мені зраджувати, ти мене знаєш.

– Ти з глузду з’їхала, Мегі. Я люблю тебе, але ми повинні наш план довести до кінця, щоб задарма не пропали наші п’ять років життя.

Джекоб попросив Мегі приготувати каву з круасанами. Він перекусив, подякувавши своїй подрузі, не в кращому настрої вирушив на роботу.