1

Яскраво зелений, ідеально підстрижений, газон займав більшу частину ділянки садиби, спочатку якої стояла велика двоповерхова будівля. Неповторний ландшафт нагадував шматочок раю, перенесеного на землю. По периметру всієї ділянки росли дерева різних порід і віку, завезених з найвіддаленіших куточків планети. Тут можна побачити: канадський клен і поруч із ним ліванський кедр, кучеряву вербу змінює трепетна берізка, а поблизу неї росте величезна квітуча юка, за якою сховався кипарис. Окремо, як би особняком, стоїть група ялинок різних порід, але їх перевершує своєю красою блакитна ялина, яка в різдвяну ніч спалахує і переливається вогнями всіх кольорів веселки. Все в цьому парку цілий рік цвіте і пахне, занурюючи господарів, в стан нескінченної райської насолоди.

Біля краю будинку, був розташований басейн, покритий бірюзовою керамічною плиткою, вона переливалася на сонці, створюючи ілюзію маленької частинки моря в цьому райському куточку. Поруч росли чотири великі пальми, вони завершували неповторність цього оазису поблизу Нью-Йорку. У басейні, розрізаючи воду немов торпеда, плавав чоловік років сорока. В його рухах відчувалася сила й хороша підготовка. Це був господар будинку Роберто Річчі. Плавання – хобі Роберто, він із задоволенням міг годинами не вилізати з води, забуваючи про все навколо. У пʼяти ярдах від басейну стояла велика парасолька, під якою стояло два шезлонги. У третьому шезлонгу на сонці лежала, у білому капелюсі й такого ж кольору бікіні, шатенка. У тіні парасольки, в білій футболці, шортах і кросівках, з закритими очима дрімав брат Роберто, тридцятирічний Паоло. Підвівшись на шезлонгу, жінка уважно оглянула свої руки й ноги. Взявши зі столика келих з коктейлем, в якому ще плавали шматочки льоду, вона зробила кілька ковтків через трубочку, після цього звернулася до чоловіка:

– Роберто, ти ще довго будеш плавати? Я більше не можу перебувати на сонці, – примхливим голосом звернулася вона до чоловіка.

Перервавши свій заплив, Роберто наблизився до сходів і виліз з басейну.

– Люба, я вже закінчив. Я хіба вам з Паоло заважав? Паоло, я тобі не давав спати на свіжому повітрі? – Він підійшов до брата й почав бризкати на нього водою з рук. Паоло відкрив очі й подивився на Роберто порожнім поглядом, нічого не розуміючи. Але старший брат помітив його очі повні сліз. Він похитав головою, сів на вільний шезлонг і почав вже не в перший раз розмову на болючу для Паоло тему.

– Ну, братику, не треба. Їх уже не повернеш. Що тут поробиш, важко таке пережити, але життя йде далі, тобі треба продовжувати його незалежно від обставин. Ти ж знаєш, як ми всі любили Лізу й маленького Ніколо. Їх уже з нами немає, Паоло тобі доведеться навчитися жити без них. Повір мені, в них були чисті душі, вони зараз в Раю. Їм там добре, не розстроюй їх. Паоло піднявся, подивившись на брата, насилу змусив себе відповісти:

– Я це розумію, але нічого з собою вдіяти не можу. Мені так погано без них, що я часто думаю, може й мені до них треба відправитися. Що мене тут тримає? – Паоло замовк і не поспішаючи пішов до своєї кімнати, згорбившись наче старий дід.

– Роберто, Паоло, ви не забули, що ми сьогодні запрошені на зустріч до консульства Італії. Пора починати готуватися, через дві години виїзд, – нагадала Моніка братам про плани на сьогоднішній вечір.

– Я нікуди не поїду, – коротко повідомив своє рішення Паоло.

– Паоло, це не обговорюється, ти глава наглядової ради компанії «American foods Ricci». Ви з Роберто запрошені на офіційну зустріч, а не в поїздку на Гаваї. Знайди в собі сили виконати цю роботу сьогодні ввечері, – строго, залишив без уваги заперечення, розпорядилася Моніка.

– Добре, – погодився з її доводами Паоло й пішов до себе в кімнату.

– Моніка, треба щось з ним робити. Я зараз здзвонюся з нашим лікарем, пораджуся, як нам бути далі. Він з кожним днем себе заганяє в депресію все більше і більше. У Паоло не залишилося жодного інтересу до життя, він мені зараз заявив, що хоче піти до дружини й сина. Це вже серйозно, як би він чого не зробив з собою.

– Я знаю, що треба зробити. Ми його відправимо в подорож до Європи. Нехай поїздить, позбавиться своїх думок. Це найкращі ліки, ніж пігулки твого «професора». Я підозрюю, він їх не пʼє, а в сміттєвий бак викидає або в унітаз. Сьогодні сходимо на зустріч, а завтра я сама займуся його поїздкою. Все, це не обговорюється. Йди, любий, приводь себе до ладу, часу залишилося зовсім мало. Простеж за Паоло, щоб він теж збирався.

Лімузин чорного кольору повільно пробирався серед щільного потоку машин з району Грінвіч в сторону 690 Парк Авеню. Там знаходилося консульство Італії. Моніка сиділа з серйозним обличчям та іноді відповідала на питання Роберто. Паоло, відкинувшись на сидінні, закрив очі й думав про щось своє. Останнім часом всі його думки були про загиблих три місяці тому в автокатастрофі дружини Лізи та восьмирічного сина Ніколо. Зовсім недавно він почувався найщасливішим чоловіком і батьком. Коли вони ходили до церкви, він завжди дякував Богові, що той послав йому щастя, мати найбільш близьких і коханих йому людей. Паоло співчував Роберто і Моніці, що в них досі немає дітей. Він із задоволенням спостерігав, коли брат вчив Ніколо плавати в басейні або давав керувати автомобілем. А як азартно вони втрьох грали в «Дартс». Ніколо більше за всіх радів попаданню в центр кола.

– Паоло, прокидайся. Ми вже приїхали. Візьми себе в руки й посміхайся. Тут це потрібно для справи, відклади свої спогади на повернення додому, – різкий голос Моніки привів до тями Паоло.

– Добре, Моніка, тільки не кричи так голосно над вухом, – попросив Роберто замість брата. Двері лімузина відчинив водій, через них першим вийшов Роберто, простягнувши руку Моніці. Останнім зʼявився в отворі дверей автомобіля Паоло. Біля входу в консульство зібралося близько десятка журналістів, вони клацали затворами своїх фотоапаратів, й виблискували фотоспалахами. Найбільше їх уваги дісталося Паоло, що сильно дратувало Моніку. Один з папараці голосно запитав Паоло:

– Пане Річчі, це правда, що ви сиділи за кермом автомобіля, коли загинули ваша дружина й син?

– Скажіть, у вас траур по родині сьогодні скасований, якщо ви приїхали сюди порозважатися? – Слідом за першим задав Паоло своє провокаційне запитання другий журналіст.

Паоло хотів пройти до входу, але передумав і підійшов до цього журналіста.

– Я дуже не хотів би, вас бачити на моєму місці. Повірте мені, немає нічого страшнішого, ніж втратити родину. Моліть бога, щоб вас така біда обійшла стороною, – після такого короткого інтервʼю Паоло пішов до входу в консульство Італії. А журналіст стояв, застигши від такої відповіді молодшого Річчі. У великому залі консульства зібралися ділові кола бізнесу Нью-Йорка. З вітальною промовою виступив посол Італії, який приїхав спеціально на цю зустріч з Вашингтону. Офіційна частина була короткою. Основний час був виділений для спілкування представників компаній зі співробітниками економічного відділу посольства та гостями з Італії, зацікавленими у встановленні економічних звʼязків з американським бізнесом. Відразу після офіційної частини всі гості розбилися на численні групи, між якими пробиралися офіціанти з підносами італійських вин. Моніка легко підштовхнула Роберто в бік і скомандувала:

– Іди, представся послу Італії, а я підійду з Паоло до консула, – після цього вона швидко попрямувала до своєї мети й за собою повела Паоло. Моніка спритно влилася в невелику групу людей, які оточили консула Італії Маріо Гвідіче.

– Пане консуле, дозвольте вам представити Паоло Річчі – співвласника та голову наглядової ради компанії «American foods Ricci».

– Дякую вам місіс Річчі, дуже приємно зустріти в Америці своїх земляків, які досягли успіху в цій прекрасній країні. Радий з вами познайомитися містер Річчі.

– Дуже приємно й мені бути представленим вам, – відповів Паоло. Він побачив, як усміхнулася Моніка після його відповіді консулу.

Офіціант підніс італійські вина й першій запропонував Моніці:

– Місіс, будь ласка, вина. Червоне, це Бароло – королівського рівня, це Амароне вино з родзинок, а це Пасито, одне з найбільш титулованих білих вин. Може, ви бажаєте «Асті Мондоро» або «Мондоро Розі» – ігристі.

Моніка взяла собі рожеве вино, а Паоло простягнула келих з «Бароло». Почекавши, коли консул закінчив розмову з представником однієї з компаній, Моніка знову звернулася до нього:

– Пане консул, днями Паоло збирається відвідати Італію з діловою поїздкою. Куди в Італії ви порадили б йому зʼїздити?

– Якщо з ділової, то, безумовно, в Мілан, Турин, Неаполь, а якщо подивитися історичні місця, це Рим, Венеція, Флоренція, та як же без Пізи з її вежею, – закінчив консул свою промову такою жартівливою пропозицією відвідати Пізанську вежу, – я вам заздрю, – звернувся консул до Паоло, – відвідати Італію це таке щастя.

– Приємно чути такі слова про Італію від вас. Ви в неї закохані до глибини душі, – зробила комплімент консулу Моніка.

– Як і будь-який італієць, але борг перед Італією змушує мене бути в Америці. Вибачте панове, мені треба підійти до посла. Приємного вечора вам, – попрощався консул зі своїм оточенням і попрямував до посла.

Помітивши групу бізнесменів, що оточили представника міністерства торгівлі Італії, Моніка попрямувала зі своїми чоловіками до них. Вона так само, як і з консулом, швидко увійшла в розмову з представником торгівлі. Представивши йому двох братів, як керівників компанії, вона тут же оголосила про швидкий візит Паоло в їх країну. Коли Моніка почала шукати свою наступну групу італійців, Паоло не витримав і запитав:

– Моніка, а навіщо ти їх обманюєш, що я їду в Італію?

– Я кажу правду. Твій візит до Італії відбудеться в найближчі дні, як оформимо документи відразу вперед в ділову поїздку. Ти бачиш, Італія вже кличе тебе в гості до себе. Треба розширювати нові ринки збуту продукції, а хто цим буде займатися? Роберто зараз і без цього зайнятий, треба допомагати братові та нашій компанії. Все, Паоло, це мій наказ. Треба беззаперечно виконувати бажання жінки, – остання фраза вийшла у Моніки так смішно, що Паоло не витримав і вперше за три місяці розсміявся.

– Моніка, як тобі, такий енергійній і красивій жінці, можна відмовити. Я згоден, але на тиждень і не більше, – погодився Паоло з її доводами.

Моніка решту часу, продовжувала ходити по залу, спілкуючись з різними представниками бізнесу та державних структур. Роберто з Паоло, втомившись від таких розмов, усамітнилися вдвох і за бесідою спостерігали за переміщеннями Моніки.

– Паоло, ти подивися, скільки в ній енергії, та все це на підборах і одягнених жіночих обладунках. І як вона не втомлюється?

– Так, тобі дуже пощастило з Монікою, вона прекрасно тебе доповнює. Без неї наша компанія осиротіла б. Вона, як мати для неї, їй все всюди треба. Без її участі навіть муха в компанії не злетить. Але ж вона всього дружина генерального директора та дрібний акціонер. Тобі буде на кого компанію залишити, коли вирішиш відійти від справ. Ти чув, вона мене у відрядження відправляє до Італії. З чого б це?

– Паоло, вона має рацію треба використовувати найменшу можливість для розширення ринку збуту. А вона сьогодні в Італії зʼявилася. Готуйся, брате. Я тобі навіть заздрю, поїхати відпочити на пару тижнів на нашу батьківщину. Ти памʼятаєш, як тепло про неї завжди говорив батько?

– Я, не проти цієї поїздки. Відвідати могили предків, подихати повітрям, яким дихали вони багато століть. Мене це сильно зачіпає, особливо зараз, коли немає поруч зі мною Лізи та Ніколо, – після цих слів Паоло опустив голову й замовк. На нього знову нахлинула туга й гіркота втрати близьких йому людей.

Помітивши такий стан брата, Роберто несподівано запропонував йому:

– Паоло, пішли, я тебе декому представлю.

– Не хочу, мене сьогодні представляла Моніка стільки разів, що вистачить на весь рік.

– Це не ділове знайомство, – наполягав Роберто. Він взяв за руку брата та повів його до двох жінок, що стояли окремо від всього економічного бомонду. Вони мило розмовляли про щось своє – жіноче.

– Леді, дозвольте представити вам мого брата Паоло Річчі. Паоло це графиня Елізабет Пемброк, а це міс Рита Тайлер – відома романістка. Ти, звичайно, чув про її роман «Під знаком Пегаса». До речі, він відзначений Букерівською премією в жовтні минулого року.

Паоло не очікував від Роберто такого повороту, він сторопів і у відповідь, вимовив щось банальне.

– Роберто, де ви ховали свого брата? Чому не познайомили нас раніше? – Зробила закид на подальші зустрічі Елізабет.

Міс Тайлер не вимовила ні слова, вона дивилася своїми гарними очима на Паоло, заглядаючи йому в душу. Паоло стало ніяково від такого проникливого погляду. Останній раз він бачив такий погляд у ворожки два місяці тому, коли ходив до неї дізнатися, де знаходяться душі його дружини й сина.

– Паоло, чим ви займаєтеся в середу? Ми з Ритою хочемо запросити вас на бейсбол. Грають Янки – Доджерс.

– Я, можливо, зможу з вами піти, а ось Паоло ні. Він в цей час буде гуляти по Риму або Неаполю, – відповів за брата Роберто. Від нього не вислизнуло, як засмутилася після його слів Рита Тайлер. Відчувалося, що вона хотіла продовжити знайомство з Паоло. Підійшла Моніка, вона щось тихо сказала Роберто. Він вибачився перед жінками, забравши з собою Паоло, попрямував слідом за дружиною.

– Шкода Паоло їде до Італії та не потрапить з нами на бейсбол. Я помітила, як ти на нього дивилася. Він тобі сподобався? – Запитала Елізабет подругу.

– Не знаю, перше враження часто буває оманливим. Зовні він чудовий, а що всередині нього, я поки не знаю, – з надією на перспективу відповіла Рита Тайлер.

– Він недавно втратив дружину й сина, ти знаєш про це?

– Чула. Співчуваю йому.

– Кажуть, він любив свою родину та все ніяк не звикне до думки, що їх більше немає, – продовжувала інформувати подругу Елізабет.

– А як може бути інакше. Ось так раптом втратити близьких людей, що може бути трагічніше.

Розмова, темою якого був Паоло, різко обірвалася, підійшов колишній чоловік Елізабет. Поль намагався почати доглядати за Ритою, але Елізабет порадила подрузі не мати з ним жодних стосунків. «Вчися на помилках інших, і не повторюй їх», – якось сказала вона Тайлер.

– Леді, як вам подобається зустріч? Мені дуже приємно. Я бачу тут багато цікавих людей, – дещо грайливо почав розмову Поль Робінсон.

– Поле, ти ще тут будеш?

– Звичайно, ще до кінця багато часу. А що?

– Ми з Ритою вже втомилися, поїдемо додому. До зустрічі, – відповіла Елізабет Полю, взявши під руку Риту, попрямувала до виходу з консульства. На вулиці подруги помітили, як в чорний лімузин сідала Моніка Річчі з чоловіком і його братом Паоло. Елізабет відчула, що рука Рити сіпнулася в пориві наздогнати лімузин, але вона притримала подругу та не голосно їй сказала:

– Не квапся, він нікуди від тебе не дінеться. Приїде зі своєї Італії, тоді й зустрінешся з ним. Я бачила, як він дивився на тебе, заворожений твоїм поглядом. Ви один одному сподобалися, не переймайся, час зробить свою справу.

– Від тебе нічого не приховаєш. Будемо сподіватися, що так все й буде. Подали до входу автомобіль Елізабет, вони сіли в нього та поїхали додому.

У лімузині Моніка відразу закрила скло до водія та тут же поставила запитання, яке не виходило в неї з голови.

– Роберто, а чого ви підійшли до Ліз Пемброк та її подружки?

– Я вирішив познайомити Паоло з ними. Ти його сьогодні весь вечір з чоловіками знайомила, а я вирішив зробити баланс, щоб не образити жіночу частину суспільства. Подруга Пемброк, дуже красива, до того ж відомий письменник.

– Кому вона відома, тобі? Що вона написала?

– Моніка, заспокойся. Вона лауреат Букерівської премії минулого року за роман «Під знаком Пегаса», а це один крок до Нобелівської премії. Ти марно так на неї. Я помітив, як вона весь час поглядала на Паоло, та вирішив їй з Елізабет представити брата. Що нам було робити, поки ти бігала знайомства заводила? – Пояснив дружині свій вчинок Роберто.

– Вам що робити? Теж бігати та заводити знайомства, а не фліртувати з графинею, – не здавалася Моніка.

– Ти марно так, вони прекрасні леді. Розмова так само швидко закінчилася, як і почалася. Лімузин підʼїхав до будинку Річчі. Моніка не чекаючи, коли водій відкриє двері, першою вискочила з автомобіля й пішла в будинок.

– Паоло, ти подивися, як вона розбушувалася, не Моніка, а ураган «Катріна».

– Не те імʼя дали урагану. Йому більше підійшло б «Моніка».

– Точно, треба буде пропозицію подати в Гідрометцентр, ще сильніший ураган назвати «Моніка», – запропонував Роберто та побачив, як сьогодні Паоло посміхнувся другий раз. «Італія тебе, брат, приведе до тями остаточно», – подумав Роберто.

 

2

За півгодини до кінця реєстрації родина Річчі увійшла у перший термінал аеропорту імені Джона Кеннеді. Попереду чоловіків бадьоро крокувала Моніка, вона зрідка поверталася, віддавала різні команди та підганяла чоловіків.

– Роберто, подивися яка у нас стійка для реєстрації. Паоло, квитки в тебе? Діставай. Ворушіться швидше, ми так не встигнемо на реєстрацію, якщо будемо копирсатися, – переконавшись, що її команди виконуються, вона поверталася й продовжувала рух попереду чоловіків.

Біля стійки реєстрації Моніка стала в чергу за сивим чоловіком років пʼятдесяти в сірому костюмі, запитавши у нього:

– Ви стоїте на реєстрацію до Риму?

– Так, місіс, це реєстрація на Рим.

– Паоло, дай мені документи й квиток, – попросила Моніка, – не забудь з ким тобі треба в Римі звʼязатися після прибуття. Я тобі все написала й поклала в кишеню валізи. Як прилетиш, відразу подзвони мені або Роберто. Так, вночі не броди по місту, це не Америка тобі. Роберто, що я ще забула сказати?

– Люба, ти йому вже на рік вперед все сказала. Дай Паоло спокою від твоїх вказівок, – запропонував Роберто дружині.

Коли підійшла черга, Моніка простягнула співробітниці аеропорту квиток і документи, а Паоло здав свій багаж. Дівчина здивовано подивилася на Моніку та запитала у неї:

– Місіс, ви летите до Риму?

– Ні, ось цей молодий чоловік, – Моніка вказала рукою на Паоло.

– Сер, можете йти на посадку, – сказала співробітниця аеропорту, зареєструвавши Паоло на рейс.

Роберто потиснув братові руку та побажав гарного відпочинку, а Моніка притулилась до щоки Паоло і нагадала йому про свої настанови:

– Паоло, не слухай Роберто, перш за все робота, а все інше у вільний час. Виріши там всі питання щодо постачання нашої продукції. А вечорами не сиди в номері, більше гуляй по Риму. Все, йди на літак.

Паоло, подивився на брата з Монікою, якимось сумним поглядом, немов вони бачилися востаннє.

– Не подобається мені його настрій, – зауважив Роберто, – ти бачила його очі? Може повернути його поки ще не пізно. Моніка, у мене погане передчуття.

– Роберто, перестань панікувати. Все добре, він там трохи розвіється, позбудеться своїх сумних думок про Ліз і Ніколо. Гірше ніж зараз не буде. Закінчили з цим. Їдьмо додому.

«Боїнг 747» легко відірвався від землі, здавалося він висить у повітрі, тільки рівний шум двигунів нагадував пасажирам бізнес-класу про те, що вони летять. В одному з крісел біля вікна розташувався Паоло Річчі. Він без ентузіазму зустрів пропозицію Моніки поїхати в Італію. Пізніше вирішив зʼїздити в Неаполь і відвідати могили своїх пращурів. Їхній батько в своєму щоденнику написав, де і хто з родичів похований. Паоло не бачив особливих перешкод в пошуках місця поховання своїх предків. Але головна мета польоту до Італії була зовсім не ця. Паоло нікому не сказав про неї, він хотів відвідати Ватикан і поставити свічки за упокій душі Ліз і Ніколо в храмі святого Петра – головній церкві християнської віри. Пізніше йому прийшла думка поговорити там зі священиком і переконатися, що його дружина й син перебувають у Раю.

– Сер, ви не могли б зі мною на деякий час помінятися місцями, – долинула звідкись здалеку прохання сусіда. Паоло повернув голову в його бік і побачив того самого літнього чоловіка за яким Моніка стояла на реєстрації.

– Сідайте, будь ласка, мені все одно де сидіти, – тут же погодився Паоло.

– Вибачте мене за таке прохання, але я назавжди покидаю цю країну, де провів більшу частину свого життя. Лечу піти у вічність на батьківщині своїх пращурів. Мене звуть Філіпо Манчіні.

– Паоло Річчі.

– Хочу в останній раз поглянути на країну, яка дала притулок і обігріла мільйони біженців. У ній всім знайшлося місце, я з жалем залишаю її та дякую за притулок. Мої діти та онуки залишилися в ній, а я вирішив повернутися на свою споконвічну батьківщину. А ви летите по справах або подивитися Італію?

– Лечу по справах, та заодно подивитися Італію. Але це, мабуть, не головне, – Паоло зробив невелику паузу, – хочу подихати повітрям, яким дихали сотні років мої пращури.

– Паоло, це дуже правильно, не можна забувати країну, в якій знаходиться твоє коріння. Правильне рішення, на жаль, мої діти народилися в Америці в них на цей рахунок зовсім інша думка. Вони в мене американці.

– Я теж народився в Америці, мій дід приїхав в неї в кінці тридцятих років, перед Другою світовою війною. Батько мій народився в Америці в пʼятдесятому році, а я з братом друге покоління американців італійського походження.

– Це ваш брат проводжав вас в Італію?

– Так, Роберто та його дружина Моніка. А чому вас ніхто не проводжав?

– Я їм заборонив. Як то кажуть «довгі проводи, зайві сльози». Ми попрощалися вдома, захочуть мене побачити прилетять до Італії. Все, Америки більше не видно, – висловив жаль попутник Паоло.

– Ви в яке місто їдете жити?

– До Неаполя. Я там народився та в ньому хочу залишитися назавжди. У мене є будинок з невеликим виноградником на вулиці Сельва Кафар. У ньому живе племінник з дружиною та двоє їхніх дітей. Сподіваюся, нам всім там місця хвате.

– А він знає, що ви їдете до Італії назавжди?

– Ми з ним це питання обговорювали раніше. Будинок цей належить мені та після моєї смерті дістанеться племіннику. Ви якісь міста плануєте відвідати?

– Рим, Мілан, і звичайно батьківщину пращурів Неаполь.

– Паоло, так ми з вами земляки? Треба ж який збіг. Як приїдете в Неаполь, заходьте до мене в гості.

– Не можу обіцяти. Не знаю, треба встигнути вчасно закінчити всі справи. Але за запрошення дякую. Літак набрав висоту, Америка розчинилася у величезній повітряній масі тридцяти тисяч футів. Пасажири перестали спостерігати за землею в ілюмінатори, в салоні почулися розмови, зʼявилися стюарди, вони пропонували пасажирам різні напої. Час у польоті за розмовою з попутником летів швидко. Паоло, зумів трохи поспати. Його розбудив голос стюарда з проханням пристебнути привʼязні ремені – літак заходив на посадку в аеропорт Фьюмічіно. Пасажири знову припали до ілюмінаторів, розглядаючи околиці аеропорту. Минуло небагато часу, шасі літака торкнулися смуги, та пілот підрулив до термінала. Паоло виходив з літака разом з Філіпо Манчіні. Біля виходу з аеропорту вони попрощалися. Філіпо простягнув свою візитку Паоло з адресою та телефоном в Неаполі. По дорозі в готель Паоло з цікавістю розглядав вулиці Рима та запитував їх назву в таксиста.

– Ви з Неаполя? – Запитав той у Паоло.

– Ні, я з Америки, але мої предки жили в Неаполі, – відповів йому Паоло.

– Це відразу помітно. Ви добре володієте італійською.

– Я, що дійсно схожий на неаполітанця? – Здивувався Паоло.

– Звичайно. Якби ви не сказали, що з Америки, я б не здогадався.

– Ми вдома, коли ще були живі батьки, розмовляли виключно на італійській мові. Підʼїхали до готелю, таксист знову нагадав про себе:

– Ось ваш готель «Рафаель», вулиця Ларго Фебо 2. Сеньйор, з вас сорок євро. Коли Паоло розплатився, він поставив останнє запитання таксисту – молодому хлопцю з типовою італійською зовнішністю.

– Скажіть, а Ватикан далеко? – Сеньйор, його буде видно з вашого вікна. Ось він, відразу за Тибром, зовсім поруч. Номер в готелі «Рафаель» забронювала Моніка, на прохання Паоло, він повинен бути поблизу Ватикану. Розумниця Моніка, точно виконала його бажання. Швидко вирішивши офіційні справи з оформлення номера на ресепшні, Паоло піднявся в свій номер. Це був двокімнатний люкс, дійсно з видом на Ватикан. Водій таксі не обдурив його. Паоло подивився на годинника, була восьма година ранку. Деяка втома після тривалого перельоту його не лякала. Він прийняв душ, переодягнувся та пішов снідати. Покінчивши з їжею, Паоло вирішив зателефонувати представнику міністерства Франко Грава, візитку якого йому дала Моніка, і домовилася з ним про зустріч. Після сніданку на свіжому повітрі під великою парасолькою на терасі, Паоло повернувся в свій номер. Зателефонувавши сеньйору Грава, домовився з ним про зустріч після обіду на пʼятнадцяту годину. До початку візиту до міністерства було ще шість годин, і Паоло вирішив сходити до Ватикану. Він хотів дізнатися, як можна зустрітися зі священиком і зʼясувати, де знаходяться душі його загиблих дружини й сина. Це було для нього найголовніше питання поїздки до Риму.